bigpo.ru
добавить свой файл
1 2
Зміст


Вступ …………………………………………………………. 2

1. Великий терор на Хмельниччині ……………………….. 3 - 7

2. Дунаєвеччина розстріляна ………………………………. 8 – 12

3. Чверть години на долю людини ………………………… 13 – 21

4. Реабілітовано посмертно ………………………………… 22 – 27

Висновки …………………………………………………….. 28

Список використаних джерел ……………………………… 29

Додатки.


1. Великий терор на Хмельниччині

Формування і подальший розвиток тоталітарної громадсько-політичної системи, яку заснував у 1917 році більшовицький жовтневий переворот, вимагали від влади жорстоких силових дій для того, щоб утримати сус­пільство в покорі. Репресії 1937 року досягли небачених масштабів. Тому 1937 рік у міжнародній історіографії відомий як рік Великого Терору. Цей термін вперше впровадив у публічний обіг відомий англійський історик Роберт Конквест. На той час у колишньому Союзі Радянських Соціалі­стичних Республік існувала створена Леніним та удосконалена Сталіним чітка система виявлення й знищення так званих "ворогів народу". Так, саме Ленін створював оту машину знищення, яка діяла протягом всього періоду існування CPCР виконуючи "завєти" вождя.

Цитуємо:

"Одно из величайших, неискоренимых дел октябрьского — Советского переворота состоит в том, что передовой рабочий, как руководитель бед­ноты, как вождь деревенской трудящейся массы, как строитель государ­ства труда, "пошел в народ " 22.05.1918. Ленин ";

"революционер, который не хочет лицемерить, не может отказаться от смертной казни. Не было ни одной революции и эпохи гражданской вой­ны, в которых не было бы расстрелов. " /ПЗТ, т. 36, стор.503/.

Зазначу, що тоталітарні системи існували задовго до виникнення більшовизму. Ленін і його послідовники в цьому питанні не були пер­шими. Вожді світового пролетаріату удосконалили раніше існуючі ре­жими, пристосувавши до них утопічну теорію земного раю, утворивши таким чином радянсько-комуністичний різновид тоталітаризму. На цій ідейній і організаційній основі був створений спеціальний апарат, який практично втілював у життя накази вождів та постанови "руководящей и направляющей".

7(20) грудня 1917 року була утворена Всеросійська надзвичайна ко­місія для боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВЧК). Згідно з декре­том Раднаркому РРФСР від 21 лютого 1918 року вищеназвана комісія отримала право позасудового розгляду справ за контрреволюційні зло­чини аж до розстрілу на місці. Повноваження надзвичайної комісії ста­ли ще ширшими в період проголошення постановою Раднаркому РРФСР від 5 вересня 1918 року так званого "Червоного терору". За цією постановою комісія отримала право ув'язнювати класових ворогів у тюрми, табори та розстрілювати. У своїй позасудовій діяльності вона керувалася постановою комітету "О правах ВЧК и ревтрибуналов" від 17 лютого 1919 року. Декретом ВЦВК від 6 лютого 1922 року Надзви­чайну комісію було скасовано, а при наркоматі внутрішніх справ утво­рено Державне Політичне Управління (ДПУ), якому було надано право позасудової розправи аж до розстрілу. Цією ж постановою Особливій комісії НКВС дозволялося висилати й ув'язнювати в табори примусо­вих робіт діячів антирадянських партій та так званих рецидивістів. 28 березня 1924 року було затверджено "Положення про права ОДПУ щодо адміністративних висилок й ув'язнень в концтабір". Винесення поста­нов було покладено на Особливу нараду при ОДПУ в складі трьох членів колегії ОДПУ за обов'язковою участю прокурорського нагляду. Цирку­лярами ОДПУ від 29 жовтня 1929 року та від 8 квітня 1931 року були утворені "трійки" в центральному апараті цієї позасудової організації. Завданням "трійок" були попередній розгляд закінчених слідчих справ й наступна доповідь на судових засіданнях колегії чи Особливої наради.

До складу "трійок" входили керівники оперативних відділів ОДПУ з обов'язковою присутністю представника прокуратури ОДПУ. Ці "трійки" розглядали справи, подані як центральним апаратом, так і місцевими органами. З 2 лютого 1930 року до складу "трійок" включалися пред­ставники обкомів ВКП(б). До речі, наш земляк Затонський Володимир Петрович, який народився в селі Лисець Дунаєвецького району й зай­мав посаду Голови Центральної Контрольної комісії КП(б)У та наркома Робітничо-селянської інспекції, був членом "трійки", що діяла на Пра­вобережжі України. Це підтверджує документ: "Утвердить на Правобе­режье тройку по борьбе с бандитизмом под председательством Затонского. Утвердить Рудого и Затонского членами постоянного Совеща­ния по борьбе с бандитизмом при совнаркоме".

Постановою Центрального Виконавчого комітету (ЦВК) СРСР від 10 липня 1934 року ОДПУ було ліквідовано й на правах управління увійш­ло до складу наркомату внутрішніх справ СРСР. Одночасно в складі наркомату діяла Особлива нарада при наркомі, якій було надано пра­во ухвалювати вироки щодо ув'язнення в табори, висилки осіб, визна­них "суспільнонебезпечними".

Але наступав 1937 рік — рік масових репресій, рік Великого Терору. Існуючий репресивний апарат не встигав виконувати поставлені завдання у знищенні "ворогів народу". Саме в той час, а точніше 30 липня 1937 року, з'являється оперативний наказ наркома внутрішніх справ СРСР М.Єжова № 00447 "Об операции по репрессированию бывших кулаков, уголовников и др. антисоветских элементов". Згідно з наказом утворю­ються республіканські, крайові, обласні "трійки". В цьому сатанинському документі, який складається із семи розділів, розписано, кого карати, як карати, кому виконувати вирок. До уваги читача декілька витягів:

"1. Все репрессируемые кулаки, уголовники и другие антисоветские эле­менты разбиваются на две категории:

а) к первой категории относятся все наиболее враждебные из перечис­ленных выше элементов. Они подлежат немедленному аресту и, по рас­смотрении их дел на тройках, — расстрелу;

б) ко второй категории относятся все остальные менее активные, но все же враждебные элементы. Они подлежат аресту и заключению в ла­геря на срок от 8 до 10 лет, а наиболее злостные и социально опасные из них, заключению на те же сроки в тюрьмы по определению тройки ".

Зверніть увагу, шановний читачу, ще до суду, що там до суду, ще до вироку позасудового органу — "трійки" — визначено, кого розстрілю­вати, кого заслати в табір чи тюрму.

Найжахливіше те, що в цьому наказі визначена кількість "ворогів народу".

Так, для Вінницької області (сюди входила нинішня Хмельницька область) встановлена така кількість людей, які повинні були бути репресованими: за першою категорією —1000, за другою — 3000 осіб. Далі в наказі написано:

"В случаях, когда обстановка будет требовать увеличения утвер­жденных цифр, наркомы республиканских НКВД и начальники краевых и областных управлений НКВД обязаны предоставлять мне соответ­ствующие мотивированные ходатайства ".

Так воно і сталося. Норму, зокрема у нашій області, кати значно перевищили. За далеко неповними даними, було розстріляно більше 13 тисяч. Але є суттєві докази, що страчених за першою категорією було значно більше. Про це свідчить аналіз роботи з реабілітації жертв репресій, який на сьогодні продовжує здійснюватися СБУ в м.Хмельницькому. Я вже не кажу про тих, які були заслані в концтабори й там померли. Цим же наказом було затверджено склад "трійки" у нашій області. У Вінницькій області "трійка" виглядала так: голова — Гришин (начальник управління НКВС), Чернявський (1-й секретар обкому КП(Б)У), Ярошевський (обласний прокурор). Не можу втриматися, аби не звернути увагу читача на ще один витяг з наказу:

"Приговора по первой категории приводятся в исполнение в местах и порядком по указанию наркомов внутренних дел, начальников Управления и областных отделов НКВД с обязательным полным сохранением в тайне времени и места приведения приговора в исполнение ".

Ось чому сотні, тисячі закатованих не мають могил, вони спочивають в "местах захоронения".

Восени 1937 року масові репресії в Україні і, безумовно, в Кам'янець-Подільській (нині Хмельницькій) області набирають доти не бачених темпів. Репресивні акції співпали з утворенням Кам'янець-Подільської області (22 вересня 1937 року), територія якої до цієї пори входила до складу Вінницької області. Природно, що сталося й реформування каральних органів — на збільшення.

В цей час, а саме 11 серпня 1937 року, починає діяти наказ Наркома Єжова № 00485, спрямований на тотальне знищення громадян України польської національності. Цитуємо перший пункт наказу:

"1. С 20 августа 1937 года начать широкую операцию, направленную к полной ликвидации местных организаций «ПОВ» Польська організація войскова, и прежде всего ее диверсионно-шпионских и повстан­ческих кадров в промышленности, на транспорте, совхозах и колхозах. Вся операция должна быть закончена в 3-х месячный срок, то есть к ноябрю 1937 года".

До речі, цей наказ був санкціонований підписами Сталіна, Молотова, Кагановича. Але цього було мало, і 20 вересня 1937 року виходить ще один наказ наркома Єжова, згідно з яким списки осіб, що підлягають репресіям, розглядатимуться також "двійками" — наркомами внутрішніх справ республік і начальниками УНКВС разом з відповідальними прокурорами республік та областей.

Окрім перелічених позасудових органів, існував звичай (порядок) розглядання справ без виклику обвинуваченого та свідків в суд так зва­ною "вищою двійкою" у складі Голови Верховного суду СРСР і прокуро­ра СРСР або самого Єжова. Таким чином, машина знищення працюва­ла на високих обертах, кількість закатованих з кожним днем збільшу­валася. Вже ні про які норми, раніше встановлені, мова не йшла. Чим більше, тим краще. Наприклад, 20-21 вересня 1938 року, тобто за дві доби, в катівнях області було знищено 378 осіб. Між арештом та розстрілом пройш­ла всього одна доба. А скільки їх, безвинно вбитих, закатованих? У Хмель­ницькій області розстріляно десятки тисяч, загнано в табори (де вони майже всі загинули) сотні тисяч. Для того, щоб знати точну цифру, тре­ба утворити спеціальну комісію на рівні державної адміністрації, вклю­чити до неї фахівців, людей, не байдужих до нашої історії.

До всього вищезгаданого варто додати, що Особлива нарада, "двійки", "трійки" тільки виносили вирок, а всю чорнову роботу, тобто арешти, обшуки, допити й виконання вироку здійснював спеціально підібраний апарат. Це були недолюдки, які за кожну добре "підготовле­ну" справу отримували можливість просуватися по службових сходах, щаблями яких були трупи жертв. Вони винаходили і вдосконалювали середньовічні методи вибивання зі своїх жертв необхідних показань. Зрештою, після катувань "ворог народу" підписував все, що було потрібно. Ця енкавеесівська зграя, діючи на Хмельниччині, застосову­вала в своїй антилюдській діяльності стандартний набір обвинувачень: контрреволюційна діяльність, шпигунство, шкідництво з метою затри­мання руху до "светлого будущего" тощо. Найактивнішими діячами цієї банди катів на Хмельниччині були: начальники Кам'янець-Подільського УНКВС Приходько та Жабреев, секретар "трійки" Честнейший, на­чальники відділів та відділень Шухман, Оболенський, Браун, Фролов, Левкін, Лелонг, Северін та інші. До речі, багатьох з них потім теж було знищено. Така була "технологія" — свідки повинні мовчати, а мовчать тільки мертві.


^ СПИСОК

лиц, входивших в 1937-1939 гг. в состав Особой Тройки УНКВД Каменец-Подольской области

1. ПРИХОДЬКО НИКОЛАЙ ТРОФИМОВИЧ - начальник УНКВД Каменец-Подольской области с сентября 1937 года по март 1938 года, по не­подтвержденным данным был срочно откомандирован в распо­ряжение НКВД СССР и затем — расстрелян, капитан государ­ственной безопасности.

2. ЖАБРЕЕВ ИВАН АНДРЕЕВИЧ, 1898 года рождения, уроженец г.Устюга Вологодской области, русский, член РКП(б) с 1918 года, в орга­нах ОГПУ с 1920 года, начальник УНКВД Кам.-Подольской обла­сти с марта 1938 года по январь 1939 года, майор госбезопасно­сти, как участник "правотроцкистского подполья" 22.02.39г. осуж­ден Военной Коллегией Верховного суда СССР к ВМН, приговор приведен в исполнение 22 февраля 1939 года. Сведений о реа­билитации нет, архивное уголовное дело № 956 572 находится в 10 Отделе КГБ СССР.

3. ЛЕОНОВ - ВРИД начальника УНКВД по Кам.-Подольской области в сентябре-октябре 1938 года, старший лейтенант госбезопасности.

4. МИХАЙЛОВ - начальник УНКВД по Кам.-Подольской области с января

1939 года, старший лейтенант госбезопасности.

5. ОЛЕКСЕНКО СТЕПАН АНТОНОВИЧ, 1904 года рождения, с октября 1937года член оргбюро ЦК КП(б) Украины, член Особой Тройки УНКВД по Кам.-Подольской области с октября 1937 года.

6. ВЛАСОВ АЛЕКСАНДР ИОСИФОВИЧ, 1902 года рождения, русский, секретарь Кам.-Подольского ГК КП(б)У, член Особой Тройки УНКВД по Кам.-Подольской области с сентября по ноябрь 1938 года, 11 ноября 1938 года исключен из партии как "враг народа" и расстре­лян (других сведений нет).

7. ГРУЛЕНКО МИХАИЛ ВАСИЛЬЕВИЧ, 1904 года рождения, уроженец г.Конотопа Сумской области, 2-й секретарь обкома КП(б)У с мая 1938 года, член Особой Тройки УНКВД по Кам.-Подольской области в сентябре-октябре 1938 года.

8. ПЕЧЕРСКИЙ - прокурор по Каменец-Подольской области, член Особой

Тройки УНКВД по Кам.-Подольской области с октября 1937 года по сентябрь 1938 года.

9. САМОХИН - заместитель прокурора и прокурор по Кам.-Подольской области, член Особой Тройки УНКВД по Кам.-Подольской области в мае-ноябре 1938 года.

Начальник УКГБ УССР по Хмельницкой области

полковник А. И. ДЕНИЩИ К

Начальник 10 группы УКГБ УССР по Хмельницкой области

майор В.И.ЗАХАРОВ


^ 2. Дунаєвеччина розстріляна


30-ті роки для населення Дунаєвеччини стали роками великих випробовувань: колективізацією, голодом та масовими репресіями 1937 року.

Репресійні жорна на території району закрутилися кривавим вихо­ром беззаконня, породжений Надзвичайними комісіями військової ко­легії Верховного Суду СРСР, які в народі охрестили «трійками».

Примара шпигуна та ворога підкараулювала на кожному кроці чес­них та порядних людей і стала ідеєю «фікс» для іншої категорії, яка була джерелом інформації для каральних органів. Декількох неправдивих та надуманих повідомлень від них стало причиною для арешту підоз­рюваних і виносу їм суворих вироків, які часто закінчувалися смертю. Працівники каральних органів вишукували будь-який підозрілий епізод в житті людей, який в їх «умілих» руках перетворювався у криміналь­ний з фатальними наслідками для громадян. 20 жовтня 1937 року на­чальник Дунаєвецького райвідділу НКВС, лейтенант Держбезпеки Геращенко арештував жителя села Вихрівка В'юна Афанасія Степано­вича. «Стараннями» слідчого було виявлено, що заарештований в ми­нулому добровільно служив у білогвардійських формуваннях, а в 1931 році з підступною метою вступив у колгосп. За даними агентів, В'юн не брав активної участі у колгоспному житті, про що свідчила недостатня кількість вироблених трудоднів у 1936 — 132 трудодні, а в 1937році -159. До справи долучили місцеву владу.

За характеристикою, яку надала в органи сільська рада, В'юн ха­рактеризувався як «ненадійна людина, яка вела контрреволюційну ро­боту проти радянської влади та колгоспної системи».

Через три дні (23 жовтня) слідчий виніс заарештованому вирок: «Вісім років виправних робіт у таборах за контрреволюційну агітацію».

6 листопада 1937 року органами ДПУ було заарештовано жителя села Іванковець (в минулому середняка) Онуфрія Івановича Чорного. Приводом до арешту стали свідчення В.Т.Тимофеєва та М.С. Долішнь­ого про контрреволюційні висловлювання заарештованого: «Колгоспи довго існувати не будуть. Селяни не будуть довго працювати на панів» . Через декілька днів, за свідченням цих же осіб, Чорний негативно вис­ловлювався також проти хлібозаготівельної кампанії: «...Працюємо день і ніч, а хліб забирають. Ми скоро будемо голодувати». В протоколі допиту Тимофеєва зазначено: «Чорний весь час вороже відноситься до заходів влади і тісно співпрацює з кулаками». За контрреволюційну діяльність рішенням Трійки Чорного засудили до 10 років таборів. Його відправлено у табори Нижнього Тагілу, де у лютому 1942 року від ство­рених у таборі нелюдських умов він помирає.

У зв'язку з політичною відлигою, яка настала у країні, в 1957 році син Чорного подав в обласну прокуратуру заяву про перегляд справи батька. В ході слідства встановлено, що в 1937 році розслідування спра­ви відбувся із порушенням чинного законодавства та процесуальних норм. Основною версією до засудження стали свідчення Тимофєєва та Долішнього. Рішенням президії Хмельницького обласного суду від 29 грудня 1957 року Чорного було посмертно реабілітовано.

31 серпня 1937 року слідчий оперативного відділу ДПУ лейтенант Геращенко на Дунаєвецькій суконній фабриці виявив колишнього емі­гранта з Польщі І.М. Енштейна. На момент арешту він працював техн­ічним керівником фабрики.

Інформаторам ДПУ не давала спокою думка про те, що колишній емігрант сумлінно працює на фабриці, займає керівну посаду, перебу­ває у партійних рядах та проводить технічну реконструкцію фабрики іно­земним обладнанням, що дало можливість збільшити випуск продукції та покращити її якість. В органи регулярно надходять повідомлення про його зустрічі із колишніми емігрантами. Підозру викликають і розмови з рядовими працівниками фабрики.

В ході слідства заарештованому інкримінували шпигунство на ко­ристь Польщі на основі його листування з рідними братами, які прожи­вали за кордоном у Польщі. Додатково слідчий Геращенко дізнався про перебування підсудного в минулому у партійних рядах Бунду, меншовистській у Польщі, та членство у партії соціалістів-сеймістів. Негатив­ну інформацію про заарештованого Енштейна надали його колеги по фабриці: «Перебуваючи на посаді технічного керівника, Енштейн не­добросовісно відносився до своїх службових обов'язків, сприяв виго­товленню бракованої продукції.» За вироком Трійки колишнього техн­ічного керівника засудили до розстрілу.

Працівники каральних органів не залишили без уваги віруючу час­тину населення. Ходіння на молитви до культових споруд стало злочи­ном, за який громадян карали виправними строками у таборах. Гірку долю віруючих розділив житель села Воробіївки Влас Кіндратович Пасло (член общини євангельських християн-баптистів), якого 20 жовтня 1937 року заарештували органи НКВС.

Причиною арешту стало відвідування заарештованим баптистських зібрань та поширення на них чуток: «Незабаром буде війна, і хто не вірить у бога, загине, а віруючі залишаться.» В ході слідства за даними інфор­маторів виявилось, що Пасло займався ще й контрреволюційною діяль­ністю, працюючи теслею у колгоспі. На колгоспних зборах він мав нео­бережність висловитися: «Звідки ми знаємо, що Тухачевський і Якір були ворогами народу ...В минулому році, коли розстріляли троцькістів, ра­дянська влада організувала хлібозаготівлю, а в цьому році, коли розстр­іляли Тухачевського та Якіра, радянська влада розпочала підписну кам­панію.» За рішенням «трійки» 12 листопада 1937 року заарештованого Пасла було засуджено до восьми років виправних таборів.

Каральними органами та їх поплічниками 3 грудня 1937 року було контрреволюційну діяльність організації «Просвіта».

«Старанням» молодшого лейтенанта Дербезпеки Стецюка та за допи­сами інформаторів Біляка, Токарчука та Кошеля проводиться арешт члена товариства жительки села Балин Мединської-Куровської. В ході слідства виявилось, що заарештована була активним членом «Просвіти» з 1920 року. Після розкриття організації у 1928 році та заарештування декількох її членів організація переходить до підпільної роботи . Остаточно всіх членів органі­зації працівникам ДПУ вдалося заарештувати лише у 1937 році.

Працівники ДПУ, щоб показати боротьбу із ворогом, який перехову­вався під різними личинами і перебував на відповідальних посадах ство­рюють надумані злочин, в ході розкриття яких проводять арешти без­винних людей та організовують судові процеси.

30 травня 1937 року лейтенант Дербезпеки Геращенко заарешту­вав головного бухгалтера Дунаєвецького маслозаводу Валерію Мар'янівну Зволяківську. Підставою для арешту стали свідчення інформаторів Мекітенця, Витвіцького та Соломинського про її співпрацю у 1920 році з поляками. Додаткові свідчення до відкритої справи додали через при­мус працівники заводу, які підтвердили факт розповсюдження голов­ним бухгалтером антисталінських висловлювань, що могло призвести, як записано у протоколі допиту, «... до міжнародної ворожнечі у багато­національному містечку Дунаївці». Через висловлювання в присутності робітників заводу: «Серед розстріляних учасників контрреволюційного центру майже всі євреї» .

Сфабрикована працівниками ДПУ справа проти Зволяківської була передана на розгляд в обласну прокуратуру з надією на винесення су­ворого вироку, але слідчі прокуратури швидко встановили надуманість справи і незаконність утримання під вартою заарештованої. Після по­вернення справи в ДПУ та припису звільнення з-під варти Зволяківсь­кої слідчий, який вів справу, передає її на розгляд особливій «трійки», яка своїм вердиктом засудила Зволяківську до десяти років виправних таборів. З моменту прибуття у табір Зволяківська працювала бухгалте­ром в апараті управління табором, а в останні два роки ув'язнення стар­шим бухгалтером у відділі збуту. За сумлінну працю та своєчасність ви­конання обов'язків Зволяківсьу було достроково звільнено у 1947 році.

9 вересня цього ж року лейтенант Геращенко заарештовує жителя села Могилівка Н.Погинайка. Мотивами арешту стали свідчення інфор­маторів про контрреволюційну діяльність заарештованого, який за свої погляди відбував покарання у концентраційному таборі протягом 1933 року. Після повернення із заслання, за даними інформаторів, він своїх поглядів не змінив, а навпаки, працівники МТС, де працював до ареш­ту підсудний, підтвердили факт ворожого ставлення Погинайка до кол­госпів: « До яких пір ви будете грабувати населення? Навіщо населен­ня обклали податком?» За контрреволюційну діяльність Погинайка рішенням особливої «трійки» було засуджено до восьми років виправ­них таборів.

Маховик репресій набирав оберти і, відповідно, процес дізнання спро­щувався і тривав декілька днів, порушуючи усі допустимі законом норми.

Жителя міста Дунаєвець П.І.Деруна (вчителя місцевої школи) заа­рештували 4-го жовтня на основі показів свідків Г Горштейна, Є.Мазникера та Барановського. Їх свідчень для виносу вироку було достат­ньо. Протокол допиту складається лише із одного листа, на якому за­писано покази свідків: « В 1935 році ми чули, як заарештований вис­ловлювався негативно про радянську владу та євреїв». Рішенням «трійки» Деруна засудили до восьми років виправних таборів, де він зна­ходився до 1945 року, будуючи у Комсомольську-на-Амурі залізницю.

Працівниками ДПУ на території району 1 серпня 1937 року заареш­товано учасника Польської повстанської організації— Броніслава Самборського. В ході слідства йому було висунуто звинувачення в контр­революційній діяльності та участь у банді Назарова, яка об'єднувала польське населення району. У складі банди, як встановило слідство, Самборський декілька разів переходив державний кордон. Спеціаль­ним рішення НКВС СРСР Самборського, як активного члена банди, за­суджено до вищої міри покарання.

Після страти Самборського працівники ДПУ справу про повстансь­ку організацію не закрили, а навпаки, поповнили її ряди новими члена­ми. В пошуках повстанців 22 жовтня 1937 року заарештовано дружину Самборського — Розалію Самборську. Причиною арешту стала її співу­часть у націоналістичній організації чоловіка та неповідомлення нею органів НКВС про діяльність чоловіка. Рішенням Трійки її було засуд­жено за ст.54-2 до трьох років позбавлення волі у виправних таборах.

17 грудня цього ж року начальник Дунаєвецького районного відділу ДПУ Геращенко заарештував Гертруду Ярославівну Малиновську. У сфабрикованій ним справі Малиновській висунуто звинувачення в ак­тивній участі у релігійному житті католицької общини: відвідування ко­стьолу, допомога батькам висланого ксьондза.

Для підтвердження звинувачень було залучено покази свідків Мет-лецького, Погоржельського, Соколовського. Їх свідчення стосовно Малиновської були досить суперечливими, але це не завадило слідчому передати кримінальну справу на розгляд особливої «трійки» яка засу­дила Малиновську до 10 років виправних таборів. Покарання засудже­на відбувала у Картаборах (м. Караганда). .

Рік 1938 репресії посилив. В цьому році працівники Кам'янець-Подільського ДПУ у Дунаєвецькому районі ліквідували надуману контрре­волюційну польську організацію військову (ПОВ), яку на території рай­ону нібито створили Слатвінський та Майданський.

В організацію входило 48 осіб, які займали різні посади у партійних органах та на підприємствах і установих району. Членами організації були: В.М. Барановський, В.А.Білецький, П.Ф.Крупельницький, М.А.Футорянський, Т.Й.Гоплевський, М.М.Бажановський, С.В.Бабюх, М.К.Тарлецький, А.А.Зінкевич, В.О.Войтков, А.Ф.Борковський, С.П.Красовський, Б.Л.Валевський, М.А.Тернавський, В.А.Дашкевич, А.Г.Борчинський, М.С.Федорович, І.Д.Петров, П.М.Ігнатьєв, А.Ф.Павловський, Л.С.П'ясецький, В.Л.Кшановський, А.П.Островський, Є.Л.Хіхловський, І.А.Сташкевич, М.Ф.Скальський, П.І.Харжевський, М.А.Соколовський, Т.І.Пшелуцький, Є.С.Островецький, А.К.Тваржинський, А.П.Казимиров, М.П.Черницький, Ф.О.Кучинський, Є.А.Янківський, О.С.Ружицький, Л.А. Кобилянський, В.М.Лисецький, В.А.Леванцовський, Л.Л.Шевцов, К.К.Бернадзівський, І.А.Станіславов, П.І.Думанський, І.А.Клинський, К.Ф.Собчук, Ф.Хіхловський, М.Я.Панек, А.М.Кшановський та С.А.Трояновська.

В ході слідства працівники ДПУ виявили осередки організації по селах Рахнівка, Іванківці, Нестерівці, Залісці, Руда-Горчичанська та у місті Дунаївцях.

Розкриття діяльності організації було «визначним досягненням» ка­ральних органів, адже їм вдалося під статтю вищої міри покарання підве­сти переважно колгоспників, які висловлювалися проти хлібозаготівель­ної компанії та зловживань місцевої влади. Місцеве керівництво в ряди організації за сфабрикованим повідомленням інформаторів та невико­нання ними встановлених для їх організацій планів.

Рішенням Трійки від 25 серпня 1938 року 41-го заарештованого за­судили до розстрілу, шістьох до 10-ти років у виправних таборах та від одного до п'яти років тюремного ув'язнення. Через місяць (25 вересня 1938 року) рішення суду було виконано. Про що засвідчує підпис про виконання начальника 8-го відділу НКВС (підпис нерозбірливий).


^ 3. Чверть години на долю людини


Марчак Микола Макаровим народився в 1903 р. в с. Залісці Дунаєвецького району, українець, освіта вища, член ВКП(б), заступник Голови Ради Народних Комісарів Української PCP. Військовою колегією Верховного Суду СРСР 22 вересня 1938 року М.М. Марчака засуджено до розстрілу. Вирок виконано того ж дня. Реабілітований у 1958 році. З 1989 р. секретаріат ЦК Компартії України підтвердив членство М. М. Марчака в КПРСз 1927р.

Миколу Макаровича заарештували 19 червня 1938 року на дачі ВЦВК і Раднаркому України за ордером №6, виданим того ж дня без вказівки прізвища співробітника НКВС. У правильно оформленому ордері воно повинно бути вказане обов'язково. Тут його не було і, мабуть, тому, що обшук провадився в кількох місцях: у службовому кабінеті в Раднаркомі, в квартирі №10 на вул. Чудновського (тепер Рєпіна), № 5, на дачі, а для цього потрібен був не один чоловік. У протоколах, які збереглися в справі, зафіксовані вилучені у М.М.Марчака речі і документи: різні посвідчення, військовий білет, розрахункова книжка, партквиток № 1676960, перепус­тки, профквиток, диплом про закінчення інституту, фотографії, ощадні книжки, акредитив, облігації позики, гроші тощо. На жаль, подальша доля більшості з цих документів невідома. А шкода, бо тут була й автобіогра­фія, і посвідчення про закінчення вузу, і депутатський квиток тощо, які б дали можливість глибше охарактеризувати постать М.М.Марчака, про життя і діяльність якого в Україні майже нічого не знаємо. Щоправда, відо­мий зарубіжний історик і політолог Р.Конквест знайшов можливість в одній із своїх праць сказати кілька слів про М.М.Марчака (але під прізвищем М.Маршака) як особу, що певний час виконувала обов'язки голови Рад­наркому України. 20 червня 1938 року оперуповноважений відділу НКВС УРСР Хромой, розглянувши матеріали (які саме — невідомо, - Є.С.) по звинуваченню М.М.Марчака, 1903 року народження, уродженця с. Залісці Дунаєвецького району, заступника Голови Раднаркому України про те, що він є одним з керівників антирадянської правотроцькістської органі­зації, вирішив заарештувати його. Арештованого відправили в спецкорпус Київської тюрми. Того ж дня прокурор Київського військового округу бригвійськюрист Бурцев санкціонував арешт і утримання М.М.Марчака у в'язниці (так і було в переважній більшості випадків у той час — спо­чатку кидали у в'язницю, а потім отримували санкцію).

В анкеті заарештованого, заповненій слідчим Безсмертним, підпи­саній М.М.Марчаком, містяться короткі відомості про його життєвий шлях. Зокрема, вказується, що батьки - селяни-бідняки, мали коня, корову, 1,5 десятини землі, хату (скоріше всього ці дані відносяться до перших років Радянської влади.), бо в час заповнення анкети вони були колгоспниками. Щодо партійності вказано, що він член партії з 1927 року, за національністю українець, громадянин СРСР, перебуває на військовому обліку в Київському міськвійськкоматі як середньотехнічний склад 6-ої категорії. Репресіям радянської влади не піддавався. Не одружений. Брат Михайло Макарович, 1906 року народження, член ВКП(б), працює на Харківському авторемонтному заводі майстром і живе в Харкові, в селищі ХТЗ. Батько Макар Миколайович Марчак, 85 років, позапартійний — в селі Залісцях у колгоспі. В тому ж селі три брати і три сестри, теж — колгоспники. Внизу анкети — підпис співробітника, який її заповнив, без дати. 1 липня той же Безсмертний підготував по­станову, в якій зазначено: "...Слідчими діями встановлено, що Марчак був одним з керівників антирадянської терористичної організації і за завдан­ням якої вів широку підривну роботу в народному господарстві України ". З постановою погодився начальник відділення Калужський. Отже, до ра­ніше висунутих проти М.М.Марчака звинувачень додалося нове - "підривнаробота в народному господарстві". У подальшому, як свідчать матеріали справи, коло "ворожих дій", а відповідно й звинувачень, ста­вало все ширшим. А це вело до появи нових пунктів з 54-ої статті Кар­ного кодексу УРСР, які передбачали найвищу міру покарання -розстріл.

Після арешту події розгорталися за заздалегідь визначеним УДБ НКВС України планом: покаянні листи на ім'я керівників НКВС України, допити, очні ставки і т.д. Матеріали подібного роду знаходимо і в справі М.М.Марчака. Та навіть їх неупереджений аналіз свідчить, що вони ча­сто-густо шиті, як кажуть, білими нитками. Слідчі навіть не прагнули до того, щоб висунуті звинувачення не суперечили одне одному. Дотриму­валися головної мети — аби вони були, бо добре розуміли, що до гли­бокого вивчення матеріалів справа не дійде, а записаного, вірніше, впи­саного ними в протокол, буде досить для інстанцій, покликаних разом з ними вирішувати долю людини. Вимогою того часу був єдиний прин­цип — репресивний конвеєр не повинен давати збоїв, його завдання — не помічати дрібниць, другорядних моментів, а вести справу до най­тяжчого покарання, підкріпленого зізнаннями, вирваними у заарешто­ваних будь-якими засобами. Так було і з М.М. Марчаком. 20-го червня, на другий день після арешту, в листі на ім'я Наркома внутрішніх справ України О.І.Успенського він, зокрема, пише: "Будучи заарештованим, я вирішив, що не потаю від вас про всі свої злочини, здійснені мною проти партії і радянського народу".

Цей лист зберігся не в оригіналі, а в копії, надрукованій на машинці, сторінки якої мають не дуже чіткий підпис М.М.Марчака. Зрештою, на це можна було б не звертати увагу, коли б не одна істотна деталь. В протоколі допиту, датованому 16 липня, теж передрукованому на ма­шинці (дата поставлена червоним олівцем), слідчі - начальник відділення Калужський і помічник начальника відділення Друшляк - поставили М.М.Марчаку одним із перших запитання: "На ряді допитів він вперто відкидає звинувачення в антирадянській діяльності". Як же мож­на поєднати це з чистосердечним зізнанням 20 червня? Чи було воно взагалі? Адже минув майже місяць з дня арешту і часу появи цих двох свідчень. Чому М.М.Марчак після написання "покаянної" заяви на ім'я Наркома майже місяць вперто відкидав звинувачення не свою адре­су? Щось тут не в'яжеться в слідчих! Наступні рядки протокольного запису допиту 16 липня до деякої міри пояснюють таку поведінку заа­рештованого і дають підставу для висновку: текст цього "покаянного" листа був написаний не тим, чий підпис стоїть під ним, а іншим, і ним міг бути тільки слідчий. Продовжуючи вказане вище запитання 16 лип­ня, слідчі стверджували: "Вам пред'явлені матеріали слідства, в яких ви викриваєтесь як учасник право-троцькістської організації вашими спільни­ками. Вчора в камері тюрми ви намагалися покінчити життя самогуб­ством. Як сполучати запевнення в тому, що ви чесна радянська людина (не могла ж ця людина в перший день арешту визнати себе ворогом!) із спробою здійснити цей ворожий антирадянський акт (підкреслено в протоколі.). Розцінювати це як спробу ухилитися від відповідальності за здійснені злочини не можна. Ви бачите, що викриті до кінця. Починайте давати свідчення про вашу антирадянську роботу". Яку ж відповідь впи­сали слідчі в протокол? М.М.Марчак: "З цим наміром я сам сьогодні (а не 20 червня) прийшов на допит". А нижче дуже промовиста фра­за, на яку слід звернути особливу увагу: "Я далі не в змозі боротися з слідством, (підкреслено в протоколі.) Вчора, знаходячись в тюрмі, я вирішив піти на останній ворожий акт (?!), котрим хотів відрізати слідству можливість повного викриття мене і учасників правотроцькі-стського підпілля, з якими разом я діяв". При перекладі протоколу з ро­сійської на українську мову ми дотримуємося його викладу, зберігаємо його стиль. Однак, це не заважає єдино правильному висновку з наведе­них вище речень: М.М.Марчак протягом майже місяця рішуче відкидав необгрунтовані звинувачення. Бо як всяка чесна людина, не міг взяти на себе цей тягар, погодитися з тим, що він — ворог влади, яка висуну­ла і підняла його на відповідальний пост заступника Голови уряду. Більше того, ми маємо всі підстави ствердно поставитися до вимуше­ної і разом з тим відвертої заяви М.М.Марчака про те, що він далі "не в змозі (в протоколі — "не в силах".) боротися з слідством". Слідчі зробили все від них залежне, щоб вибити з нього бажані їм свідчення. Адже стосовно М.М.Марчака, як і тисяч інших політичних в'язнів, в ході слідства застосовувалися нелюдські заходи: катування, побої і т.п., дозволені не тільки керівництвом НКВС, а й найвищою партійною інстан­цією — ЦК ВКП(б). "ЦК ВКП(б), — говорилося в телеграмі, надісланій секретарям обкомів, крайкомів, ЦК нацкомпартій, наркомам внутрішніх справ, начальникам управлінь НКВС, -- роз'яснює, що застосування фізичного впливу в практиці НКВС було допущено з 1937року з дозволу ЦК ВКП(б)...".

Протокол одноденного допиту (!), надрукований на 73-х сторінках, переконливо засвідчує, що майже місячна "обробка" М.М.Марчака до­вела його не тільки до спроби самогубства, а й морально і фізично ви­снажила, зробила людиною, "готовою йти на будь-які зізнання". Це, влас­не, й потрібно було катам-слідчим. Ось подальший запис запитань і відповідей на допиті 16 липня.

"Запитання: - Розпочинайте давати свідчення.

Відповідь: -Я до дня арешту був одним .з керівних учасників право-троцькістського підпілля на Україні, що проводило боротьбу проти ВКП(б) і ставило своїм завданням підготовку і здійснення в СРСР державного пере­вороту (ось ще один новий відтінок "звинувачень".).

Запитання: - 3 якого часу ви почали вести антирадянську роботу?

Відповідь: - 3 1934 року.

Запитання: - Ви знову намагаєтесь говорити неправду. Ми не дамо вам приховати жодного кроку з вашого злочинного життя. На шлях бороть­би з партією ви стали значно раніше.

Відповідь: - Мені здавалося, що слідство цікавиться останнім періодом моєї антирадянської діяльності і тому назвав 1934 рік. Взагалі ж антира­дянську роботу я почав вести з 1928 року, будучи студентом Київського інституту народного господарства.

Запитання: - Ось з цього й починайте.

Відповідь: - До вступу в інститут, в 1927-28pp. я працював секрета­рем, потім заступником голови Дунаєвецького райвиконкому на Кам'янець-Подільщині. Вже в той час у мене з з’явились праві настрої і незгода з пар­тійною лінією наступу на капіталістичні елементи міста й села. Я був не­згодний із заходами боротьби з куркульським саботажем, з викачуванням надлишків у куркульсько-заможної частини села. Я захоплювався бухарінською теорією затухання класової боротьби і мирного вростання куркуля в соціалізм, вважав її єдино правильною і надто негативно ставився до бо­ротьби партії проти цих бухарінських поглядів " .

Отже, співробітник відділу держбезпеки НКВС України, який допи­тував М.М. Марчака, а ним був на цей раз заступник начальника відділу Павличев, міг бути цілком задоволеним. Зламаний в'язень дав потрібні йому зізнання. Однак, немає чіткості в одному нюансі: скільки він вит­ратив часу на допит, бо машинописний протокол налічує, як вказувалося вище, 73 сторінки? Відповідь може бути одна: його підготували заз­далегідь, надрукували і примусили М.М. Марчака підписати. Підтвердженням цього може бути й та обставина, що у справі немає оригіналу. Довжелезний протокол, у фальсифікації якого можна не сум­ніватися, зафіксував різні аспекти "ворожої" діяльності М.М.Марчака. Але хотілося б звернути увагу на один момент. 21 червня у власноруч­но написаній заяві на ім'я наркома внутрішніх справ України Микола Макарович повідомляв: "На початку червня цього року мені стало відо­мо від Чубаря Т.Я., що проти нового керівництва ЦККП(б)У готується терористичний замах. В розмові зі мною Чубар Т.Я. скаржився на те, що його не обирають до Верховної Ради УРСР і що він - Чубар та Максимець (відповідальний працівник ЦК КП(б)У, зав. особливим сектором.) готують замах. Хто решта учасників, він не сказав. Я мовчки пого­дився з цим.

Мені особисто брати участь у замаху він не пропонував, оскільки із-за поганого зору я не вмію стріляти ".

Здавалося, що все зрозуміло: хтось йому щось сказав. Але слідчий повернув справу так, що примусив М.М. Марчака поставити на допиті 16 липня підпис, яким стверджував, нібито він зголосився бути вико­навцем "терористичного акту". Далі в протоколі читаємо: "Тоді ж я зап­ропонував Чубарю відмовитися від залучення інших людей, оскільки вирі­шив взяти на себе особисто виконання терористичного акту проти Хру­щова. Акт вирішили здійснити під час обласної партійної конференції на початку червня 1938р. ...Стріляти в Хрущова повинен був я і, на випадок невдачі, Максимець. Однак, і на цей раз не вдалося довести до кінця свої те­рористичні плани: за кілька днів до початку конференції був заарештова­ний Максимець, а в день відкриття конференції— 31 травня, заарештува­ли Чубаря". Ось такими завзятими "терористами" намалював слідчий М.М.Марчака і Максимця, не звернувши уваги ні на написану першим 25 червня заяву на ім'я наркома внутрішніх справ, ні на вказаний у ній факт, що він стріляти не вміє, і на те, що вписав у протокол час прове­дення конференції — червень 1938 року, відкриття якої було призначе­но на 31 травня. Дрібниця, здавалося б, однак вона коштувала життя, підводячи винуватця під відповідну статтю Карного кодексу, яка перед­бачала міру покарання — розстріл. Знесиленого М.М.Марчака слідчі не чіпали до 25 липня, тобто дев'ять днів. Задоволені його "зізнанням" в тому, що він один з керівників право-троцькістської організації, орга­нізатор майбутнього замаху і виконавець терористичного акту проти першого секретаря ЦК КП(б)У, вони взялися за поповнення арсеналу звинувачень щодо його антирадянської діяльності на попередньому місці роботи — ХТЗ. Їм вже було відомо, що директор заводу П.І.Свис­тун за особистим розпорядженням О.І.Успенського 26 травня 1938 року був заарештований і з "спеціальним конвоєм відправлений до м. Москви ". На допитах, які провадилися за тим же сценарієм, що й у Києві, П.І.Свистуна звинуватили в тому, що він активний учасник антирадянської змов­ницької організації і старий український націоналіст. П.І.Свистун на це відповів: "Я категорично заперечую свою провину у пред'явленому звину­ваченні. Ніякої антирадянської боротьби проти партії і Радянського уря­ду я не вів. Ніколи я троцькістом не був, а також не вважав себе націоналі­стом".

Слідчим вдалося зламати П.І.Свистуна. 28 липня 1938 року його було засуджено до розстрілу і тільки в 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР, визнавши, що справу було сфальсифіковано, скасувала вирок "за відсутністю складу злочину".

М.М.Марчак, який кілька років працював з цим видатним господар­ником, на черговому допиті 25 липня 1938 року, змушений був засвід­чити, що одержував від нього завдання. Ось витяг з протоколу.

"Запитання: - Слідству відомо, що ви особисто отримали від Свисту­на завдання вивести завод з ладу на випадок війни. Розкажіть про це.

Відповідь: - Завдання вивести завод з ладу я дійсно отримав від Свисту­на в 1935 році. Свистун говорив мені, що я повинен для виконання цього зав­дання зв'язатися з учасниками організації: Хмарою — начальником ковальсь­кого цеху, Цвифелем — начальником штампувальної майстерні ковальсь­кого цеху, Драполюком — начальником планового відділу і виробити план організації виведення з ладу заводу у випадку війни і розподілити обов'язки. Ми домовилися про те, що Хмара повинен організувати вибух на ТЕЦ для того, щоб припинити подачу електроенергії заводові, Цвифель повинен висадити в повітря термічне відділення ковальського цеху, Драполюку було доручено організувати диверсійний акт на головному конвеєрі, щоб припи­нити складання тракторів. Я взяв на себе зобов'язання, крім загального керівництва по виведенню заводу з ладу, організувати вибух в інст­рументальному цеху".

Калужський і Друшляк, які в той день допитували М.М.Марчака, не наважилися задати запитання, якими засобами вони змогли б це зро­бити, де б взяли вибухівку і т.д. Цього їм не було потрібно. Однак, навіть малодосвідченій людині зрозуміло, що справа виведення такого гіган­та, як ХТЗ, з ладу, не під силу 3-4 чоловікам, і тому названі вище праців­ники заводу виявилися безвинно засудженими і справи проти них за відсутністю складу злочину були припинені, всі вони реабілітовані. 28 липня 1938 року оперуповноважений Безсмертний оголосив М.М.Марчаку, що слідство по його справі завершено і весь матеріал надсилаєть­ся прокурору у відповідності зі статтею 204 УПК УРСР. Так закінчила­ся двомісячна трагічна драма безперервних нічних і денних допитів, приниження людської гідності, найелементарнішої зневаги правових норм людини, вина якої була вигадкою з початку до кінця. Важко і навіть неможливо уявити собі рівень беззахисності громадянина, права якого мала б захищати "найдемократичніша у світі конституція ", прийнята в 1936 році. Органи безпеки, чинячи насильство і свавілля, не тільки не рахувалися з відповідними статтями Основного Закону, а діяли так, ніби його й не існувало. Якщо до цього додати, що чинили таке із законно обраним, до того ж не позбавленим повноважень депутатом Верхов­ної Ради CPCР можна без перебільшення твердити, що каральні орга­ни цілком ігнорували не тільки Конституцію, а й нормальні людські сто­сунки взагалі, ставлячи себе вище держави, в якій жили й працювали. 20 вересня 1938 року "для порядку" М.М.Марчака допитав помічник військового прокурора КВО. В протоколі зафіксовані ті ж звинувачен­ня, що й у попередніх двох (можна з певністю стверджувати —кількох допитів, об'єднаних для "зручності" двома протоколами). Але зараз він змушений був вписати в протокол і таку думку М.М. Марчака: "Я стверд­жую, що шпигунством я не займався. Жодного диверсійного акту не здійснив ".

Наступного дня нарком внутрішніх справ України і помічник голов­ного військового прокурора РСЧА бригвійськюрист Калугін затверди­ли обвинувальний висновок по звинуваченню М.М.Марчака, додавши ряд нових статей: 54-1 а, 54-7, 54-8, 54-2 КК УРСР. Його підготував на­чальник відділення Калужський, з яким погодився помічник начальни­ка IV відділу УДБ НКВС УРСР. Чотири посадових особи вирішили долю депутата Верховної Ради СРСР, заступника Голови Ради Народних Ко­місарів України М.М.Марчака. У них не здригнулася рука і від прямої фальсифікації, бо в одному з перших пунктів обвинувального висновку без будь-яких підстав стверджувалося, що М.М.Марчак був "активним учасником антирадянської троцькістської терористичної організації, що здійснила 1 грудня 1934 року зловмисне вбивство тов. Кірова С.М. (не більше, не менше! ), готувала в наступні роки здійснення терори­стичних актів проти керівників партії і Радянського уряду".

Далі йшла ціла низка звинувачень і перелік осіб, з якими тримав зв'я­зок і діяв М.М.Марчак. Не обійшлося тут і без твердження: "Був ініціато­ром створення нової терористичної групи для здійснення теракту проти тов. Хрущова, причому особисто мав намір взяти участь у цій гру пів ролі безпосе­реднього виконавця теракту, т.б. в злочинах, передбачених cm. 54-1 а, 54-7, 54-8,54-2 КК УРСР ". А звідси висновок: М.М. Марчак підлягає суду Військової колегії Верховного Суду СРСР в порядку Закону від 1-го грудня 1934 року.

Військова колегія не забарилася і наступного дня прийняла справу до розгляду, а 22 вересня відбувся бутафорний суд. Розгляд справи тривав ...аж 15 хвилин. Та за цей час навіть не можна було фізично ого­лосити обвинувачення, вислухати М.М.Марчака, не кажучи вже про те, щоб порадитися і оголосити вирок. Судді діяли за тим же принципом - доля людини їх не цікавила, були б справними папери і підписи. Наве­демо рядки з протоколу: "...Засідання відкрито о 17год. 30хв. Головуючий оголосив, що розгляду підлягає справа по звинуваченню Марчака Миколи Макаровича в злочинах, передбачених cт. cт. 54-1a, 54-7, 54-8, 54-2 КК УPCP.

Секретар доповів, що підсудний в судове засідання доставлений. Головуючий переконується в присутності підсудного і запитує, чи вру­чена йому копія обвинувального висновку, на що підсудний відповів, що вру­чена. Підсудному роз'яснені його права на суді і оголошений склад суду. Підсудний заяви про відвід складу суду і ніяких клопотань не порушив. За пропозицією головуючого секретарем оголошений обвинувальний ви­сновок (а це 6 сторінок надрукованого на машинці тексту).

Головуючий роз'яснив підсудному сутність пред'явлених йому звинува­чень і спитав його, чи визнає він себе винним, на що підсудний відповів, що винним він себе визнає і свідчення, дані на попередньому слідстві, підтверд­жує повністю.

Підсудний більше нічим судове слідство не доповнив, і воно оголошуєть­ся закінченим.

Підсудному було надано останнє слово, в якому він просив врахувати, що походить не з чужого класу і може спокутувати свою провину.

Суд іде на нараду. Після виходу з дорадчої кімнати головуючий оголо­сив вирок (теж 2 сторінки тексту.).

О 17 год. 45 хвилин засідання закрито. Головуючий диввійськюрист

А. Орлов

Секретар військюрист 1 рангу Л. Кудрявцев

підписи".

Як бачимо, з юридичної точки зору все формально дотримано. Але чи можна все це з'ясувати 15 хвилин? Відповідь може бути однознач­ною — ні в якому разі! Звідси висновок — суд не цікавила справа, рішен­ня по ній було визначено заздалегідь, як того вимагає існуюча система державної влади, заперечувати якій мали сміливість лише одинаки. Жорстока каральна машина діяла злагоджено, починаючи від задіяних в ній рядових слідчих до найвищої судової інстанції, її завдання — ви­носити смертні вироки.

Так було і стосовно М.М.Марчака. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР у складі A.M. Орлова (диввійськюриста, голо­вуючого), членів Галенкова С.І. (бригвійськюриста), Климіна Ф.А. (військюриста 1 рангу) при секретарі Кудрявцеві Л.Н. (військюрист 1 рангу) 22 вересня 1938 p., тобто через три місяці після арешту, засу­дила М.М.Марчака "до вищої міри покарання —розстрілу з конфіскацією всього, особисто йому належного майна. Вирок остаточний і на підставі постанови Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року підлягає негайному виконанню".

Того ж дня колишнього заступника Голови Раднаркому України, тридцяти п’ятирічного інженера було розстріляно.

Чи мали серця люди, які виносили такі вироки? Чи взагалі були вони людьми? Адже в кожного з них була сім'я, діти, родичі, які могли опини­тися на місці необґрунтовано заарештованого, бо хвиля репресій на­була в той час шаленої сили, змітала зі шляху все без розбору. Яка ж ціна сталінському запевненню, що найціннішим капіталом соціалістич­ної країни є люди, кадри!! Мимоволі виникає думка: чи відповідали вста­новлені і підтримувані силою каральних органів та інших владних дер­жавних і партійних структур порядки в країні, яка на весь світ проголо­шувала гуманні принципи соціалізму? Відповідь однозначна — ні! Це могло мати місце тільки в тоталітарній державі, де людське життя було нічого не варте. І підтвердженням тому стали тисячі розстріляних, мільйони в'язнів у таборах, тюрмах, на засланні.

Минув час. Знайшлися сили, які повернули добре ім'я безвинним жертвам сталінщини, втому числі М.М.Марчаку. Працівникам прокура­тури Київського військового округу у 1957-1958 pp. довелося докласти чималих зусиль для того, щоб довести безпідставність звинувачень М.М.Марчаку. Підполковник юстиції Кравченко, керуючись ст. 370 УПК УРСР, прийняв його справу для додаткового розслідування. Зібрані ним матеріали були надіслані до Москви у Головну військову прокуратуру. З'ясувалося, зокрема, що на той час більшість осіб, з якими М.М.Марчак "підтримував зв'язок" у антирадянській діяльності, вже були реабі­літовані. Серед них П.І.Свистун, П.Н.Мілько, Т.Я.Чубар, І.Х.Цицарев, Я.І.Тягнибіда, С.В.Косіор та інші.

О.А.Бородін — нині професор Київського університету імені Тараса Шевченка, знав М.М. Марчака, бо працював у той час на відповідальній роботі в Раднаркомі і був секретарем партійної організації управління справами. Він розповів підполковнику юстиції Кравченку 13 лютого 1958 року: "Це був молодий, високоосвічений і разом з тим скромний радянський інженер. У його ставленні до роботи я ніколи не помічав ніяких антирадянських настроїв, навпаки, при вирішенні питань культури, якими я займав­ся в управлінні справами, і на засіданнях Раднаркому УРСР т. Марчак М.М. виступав з партійних позицій і вирішував їх у відповідності з політикою партії".

У травні 1958 року Головна військова прокуратура підготувала довід­ку по справі М.М.Марчака. В ній зазначено, що додаткова перевірка вста­новила нові обставини, які свідчать, що М. М. Марчак за антирадянську діяльність був засуджений необґрунтовано, його особисті зізнання не знай­шли підтвердження. Цицарев і Свистун, котрі, за свідченням Марчака, ніби­то завербували його в антирадянську організацію (перший в 1928 році і дру­гий в 1932 році), ніякої антирадянської діяльності не провадили. Працівни­ки Головної військової прокуратури довели також, що ряд інших свідчень не викликає довіри, а шкідницькі дії М. М. Марчака ніякими об'єктивними даними не підтверджені і базуються на голослівних зізнаннях його самого "Додатковою перевіркою, —говорилося далі у довідці, — крім того, вста­новлено, що колишні співробітники НКВС Павличев, Проскуряков, Друш­ляк, які брали участь у розслідуванні справи, за найгрубіші порушення соціа­лістичної законності в 1940-41 p.p. були засуджені".

Головна військова прокуратура порушила питання перед Військовою колегією Верховного Суду СРСР про відміну вироку від 22 вересня 1938 року. 17 червня 1958 року, через 20 років після арешту, Військова коле­гія в складі генерал-майора юстиції Лихачова і підполковників юстиції Іванова та Демидова "вирок... від 22 вересня 1938 р. по відношенню до Марчака Миколи Макаровича... відмінила і справу за відсутністю складу злочину припинила...".

Здавалося б, усе. Людині, хоч і посмертно, повернуто добре незаплямоване ім'я. Однак залишилося невирішеним питання партійності М.М.Марчака. І для цього партдіячам знадобився ...31 рік! 11 серпня 1989 року В.Івашко — секретар ЦК Компартії України — підписав рішен­ня Секретаріату: "Затвердити рішення комісії партійного контролю при ЦК Компартії України, внесене й протокол № 128 засідання комісії від 19 липня 1989 року:

"Про партійну реабілітацію (посмертно) Марчака Миколи Макаро­вича, 1903року народження, перебував членом ВКП(б) з жовтня 1927p., партквиток № 1676960 зразка 1936 року.

Враховуючи, що відомостей про виключення Марчака М. М. з партії немає, що Військова колегія Верховного Суду СРСР в червні 1958 року реа­білітувала його в кримінальному порядку, підтвердити членство Марчака М. М. в КПРС з жовтня 1927 року ".


^ 4. Реалібітовано посмертно


Особливий розмах політичні репресії набули у другій половині 30-х років, коли НКВС фактично став позаконституційним органом, оскільки був остаточно виведений з-під державного контролю. В своїй діяльності він керувався виключно власними нормативними актами: наказами, ди­рективами та розпорядженнями, що дало можливість здійснювати пла­номірну та нечувану за масштабами політику масових репресій. В усіх обласних центрах України були створені карально-позасудові органи -«трійки». Вони брали до провадження будь-яку кримінальну справу, яка розглядалася без свідків, без участі захисту, без ознайомлення з нею звинуваченого і навіть без нього. А часто конкретні особи, що проходили по «кримінальній справі» у ролі свідків, навіть не знали про це і , більш того, не підписували протоколів, хоч там стояли нібито їх підписи. Саме завдяки цьому стали можливими на Поділлі репресії сотень безневин­них людей за участь у вигаданих підпільних організаціях.

Одна з таких організацій, за даними НКВС, діяла в 1937-1938 роках на одному з найдавніших виробництв Поділля — Дунаєвецький суконній фабриці, де з 5 по 8 квітня 1938 року 23 працівники були арештовані Дунаєвецьким РВ НКВС та звинувачувались в приналежності до «антирадянської націоналістичної повстанської організації». Слідством встановлено, що це був «розгалужений повстансько-диверсійний загін по Дунаєвецькому району, який проводив підготовку до озброєного повстання проти радянської влади та займався шкідництвом та дивер­сіями. Метою цього загону було повалення радянської влади озброє­ним шляхом та створення «самостійної України».

Всі арештовані утримувались в тюрмі м. Кам'янця-Подільського. Ось перелік їх прізвищ:

1. Метельницький Володимир Феодосійович, 1908р.н., уродженець м. Жмеринка Вінницької області, мешканець м. Дунаївці, за національ­ністю —німець, з робітників, освіта — початкова, до арешту був чле­ном ВКП(б), працював машиністом парової машини. Проживав з маті­р'ю та бабусею.

2. Танасюк Трифон Гнатович, 1909р.н., уродженець і мешканець с.Чаньків Дунаєвецького району, українець, з селян-бідняків, освіта -початкова, б/п, працював розбирачем апатитової руди. Проживав з дру­жиною, сином віком 4 місяці, матір'ю та сестрою.

3. Мельник Яків Кіндратович, 1884р.н., уродженець с.Врубівці Кам'янець-Подільського району, мешканець м.Дунаївці, українець, з робіт­ників, б/п, працював електромонтером. Проживав з дружиною, сином, вителем за фахом, дочкою, яка навчалась в Київському медінституті.

4. Пантелеймонов Макар Арсентійович, 1914р.н., уродженець і меш­канець с.Могилівка Дунаєвецького району, українець, з робітників, ма­лограмотний, б/п, працював кочегаром. Проживав з дружиною та доч­кою 1938 року народження.

5. Краузе Герберт Густавович, 1902р.н., уродженець м.Хотин, Бессарабія (тепер Чернівецька область), мешканець м.Дунаївці, за націо­нальністю — німець, з робітників, освіта — початкова, б/п, працював майстром ткацького цеху. Проживав з дружиною, дочкою 14 років, си­ном 12 років.

6. Олійник Яків Омелянович, 1906р.н., уродженець і мешканець с.Мо­гилівка Дунаєвецького району, українець, з селян-бідняків, малограмот­ний, б/п, працював кочегаром. Проживав з дружиною, сином 9 років, дочкою 5 років.

7. Романов Андрій Леонтійович, 1896р.н., уродженець і мешканець с.Заставля Дунаєвецького району, українець, з селян-бідняків, непись­менний, б/п, працював підвожчиком вугілля. Проживав з дружиною.

8. Іванов Дем'ян Улянович, 1908р.н., уродженець с.Мушкутинці Ду­наєвецького району, українець, з селян-середняків, малограмотний, б/ п, працював підвожчиком вугілля. Проживав з дружиною та дочкою, віком 7 років.

9. Галицький Ілля Леонтійович, 1901р.н., уродженець і мешканець с.Заставля Дунаєвецького району, українець, з селян-бідняків, мало­грамотний, б/п, працював кочегаром. Проживав з дружиною, дочкою 17 років, дочкою 12 років.

10. Надвірняк Василь Мойсейович, 1906р.н., уродженець і мешка­нець с.Січинці Дунаєвецького району, українець, з селян-бідняків, ма­лограмотний, б/п, працював ковалем. Проживав з дружиною, сином 9 років.

11. Вербицький Антон Іванович, 1910р.н., уродженець і мешканець с.Панасівка Дунаєвецького району, українець, з селян-середняків, ма­лограмотний, б/п, працював слюсарем. Проживав з дружиною.

12. Будник Микола Іванович, 1912р.н., уродженець с.Заставля Ду-наєвецького району, мешканець с.Могилівки Дунаєвецького району, українець, малограмотний, б/п, працював помічником мийника. Прожи­вав з дружиною.

13. Прокопов-Чубатий Михайло Іванович, 1893р.н., уродженець с.Не-стерівці Дунаєвецького району, мешканець м.Дунаївці, українець, з селян-бідняків, малограмотний, б/п, працював електромонтером. Про­живав з дружиною, дочкою 20 років, дочкою 16 років, сином 11 років, дочкою 9 років.

14. Буяр Микола Гнатович, 1884р.н., уродженець і житель с.Могилівка Дунаєвецького району, українець з селян-бідняків, малограмотний, б/п, працював ткачем. Проживав з дружиною, тестем 78 років.

15. Карловський Віктор Феліксович, 1900р.н., уродженець і мешка­нець с.Мушкутинці Дунаєвецького району, за національністю — поляк, з селян-бідняків, малограмотний, б/п, працював чорноробочим. Прожи­вав з дружиною, сином 18 років, сином 15 років.

16. Пачосик Франц Антонович, 1904р.н., уродженець м.Городок, мешканець м.Дунаївці, за національністю — поляк, з селян-середняків, освіта — початкова, б/п, працював слюсарем. Проживав з дружиною, дочкою 8 років, дочкою 6 років.

17. Ткачук Іван Данилович, 1885р.н., уродженець і мешканець с.Мо-гилівка Дунаєвецького району, з селян-середняків, освіта — початко­ва, б/п, працював ткачем. Проживав з дружиною, дочкою 18 років, доч­кою 17 років, сином 9 років.

18. Лісовський Броніслав Йосипович, 1911р.н., уродженець с.Зас-тавці Дунаєвецького району, за національністю — поляк, з селян-бідняків, неписьменний, б/п, працював помічником кочегара. Проживав з дружиною, матір'ю 88 років, сином 9 років, сином 5 місяців.

19. Олійник Євген Федорович, 1908р.нм уродженець і мешканець с.Могилівка Дунаєвецького району, українець, з селян-бідняків, грамот­ний, б/п, працював кочегаром. Проживав з матір'ю.

20. Дерикоз Семен Якович, 1901р.н., уродженець! мешканець с.Мо­гилівка Дунаєвецького району, українець, з робітників, освіта — почат­кова, б/п, працював змінними ткацьким майстром. Проживав з дружи­ною, сином 10 років, дочкою 2 роки, тещею 70 років.

21. Калінкін Олександр Васильович, 1887р.н., уродженець с.Бе-чанськ Орловської області, мешканець м.Дунаївці, росіянин, з робіт­ників, малограмотний, б/п, працював райсировником. Проживав з дру­жиною, двома дочками 5 років.

22. Оржеховський Олександр Петрович, 1885р.н., уродженець і меш­канець с.Могилівка Дунаєвецького району, українець, з робітників, не­письменний, б/п, працював слюсарем. Проживав з сином 24 роки, дво­ма дочками 13 років, сином 11 років, дочкою 9 років, дочкою 7 років, сином 5 років, двома синами 2-х років.

23. Францев Євген Ілліч, 1886р.н., уродженець і мешканець с.Моги­лівка Дунаєвецького району, українець, з робітників, грамотний, б/п, працював фарбувальником. Проживав з дружиною, дочкою 7 років, си­ном 14 років.

На підставі, в основному особистих, свідчень вищезгаданих обви­нувачених (крім Оржеховського, Карловського, Францева) та показань свідків, рішенням трійки УНКВС Кам'янець-Подільської області всі 23 працівники фабрики засуджені до вищої міри покарання — розстрілу. Вирок був виконаний 13 липня 1938 року в м. Кам'янці-Подільському.

У 1956 році по скарзі громадянок Галицької Г.Л., Надвірняк О.І. сто­совно до Галицького І.Л., Надвірняка В.М. справа репресованих була переглянута. Для цього проведена додаткова перевірка, опитані свідки - громадяни, які працювали разом з репресованими і знали їх особи­сто: Савков І.М., Любецький А.Й., Попов Ф.О., Рурський В.І. та інші. Опи­тувані характеризували засуджених як гарних спеціалістів, сумлінних в роботі, чесних працівників. Ніхто зі свідків не підтвердив наявність ви­падків контрреволюційної діяльності або випадків шкідництва на вироб­ництві з боку репресованих.

Таким чином, суперечливі свідчення в скоєнні контрреволюційних злочинів без глибокої перевірки правдоподібності їх, при відсутності інших об'єктивних доказів не могли бути достовірними для притягнен­ня до кримінальної відповідальності. Додатковою перевіркою встанов­лено, що по вищезгаданій справі були допущені грубі порушення за­конів, розслідування проведено з обвинувачувальним ухилом, без до­держання гарантованих законом прав обвинувачених. Постановою Пре­зидії Хмельницького обласного суду від 27 жовтня 1956 року (голова Президії - - Блискавка, прокурор Прокопенко) скасовано постанову Трійки УНКВС по Кам'янець-Подільській області від 05.05.1938 р. Всі репресовані за цією кримінальною справою реабілітовані посмертно.

Ознайомлення з тритомною архівно-слідчою справою працівників Дунаєвецької суконної фабрики ім. Леніна не залишає байдужим ніко­го. Адже важко знайомитися з фальсифікованими протоколами допитів, «зізнаннями» заарештованих, знаючи, що людина звинувачена без­підставно. Минулого не переписати і не повернути, але хочеться віри­ти, що усвідомлення людьми уроків минулого застереже прийдешні покоління від повторення пройденого. А пам'ять про жертв репресій залишиться не лише в архівних документах, а й в пам'яті людській.

Репресії не обминули й Чаньків. 7 травня 1938 року було заарештовано Іванова Кіндрата Федоровича. Його звинуватили в тому, що він нібито був учасником української націоналістичної повстанської організації. Його було засуджено до 10 років ув'язнення. У таборі він помер 20 серпня 1943 року.

Квасневського Володимира Станіславовича було засуджено до розстрілу за те, що нібито з 1936 року він був керівником Солодковецького районного штабу «Польської організації військової». Він розстріляний 19 вересня 1938 року.

Цюрик Арсен говорив; «Що якби ми знайшли того, хто видумав Радянську владу, то запряг би його в плуга і орав, поки той би не помер» [2.50]

Документи свідчать, що 19 грудня 1929 року було оголошено збори бідноти, які не війшли до колгоспу. Ця група селян нібито збиралась у хатах Чекмана Юрія і Танасюка А., де домовлялись про знищення кузні і всього, що можна було знищити, аби не дісталось СОЗу, відмовлялись купувати облігації. До цієї групи були зараховані Григор'єв Андрій, Гулеватий Микола, Кривоносюк Василь.

Їх обвинувачували у зриві роботи СОЗу. Після закінчення слідства, у лютому 1930 року відбувся судовий процес. Судова Трійка при колегії ДНУ України 16 лютого 1930 року постановила Маркевича І.М. засудити строком на 10 років, Цюріка А.І. - на 7 років, Чекмана Ю. - на 5 років, Танасюка Антона вислали в Казахстан на 3 роки.

За даними сільської ради під час арешту в Цюрика А.І. було конфісковано й розпродано таке майно - будинки: хата - 1, стодола - 2, хлів - 1, комора - 1, льх -2, сушарня 1; худоби: коней - 3, корова - 1, свині - 1, молодняк 1; сільгоспреманент: січкарня - 1, плуг, віз, борони - 2. [3.40].

Великого резонансу набрала справа голови колгоспу с.Чаньків Олійника Якова Пилиповича, про якого писали критичні статті в газетах, виключили з партії, а далі сфабрикували справу. Найбільшою провиною голови було знецінення трудодня. «Цей негідник з партквитком у кишені навмисне не використовував машин, комбайнів. На площу в 350га, де мав працювати комбайн, Олійник послав своїх прибічників для збирання вручну... Цей негідник дав розпорядження викосити півтора гектара зеленої пшениці для годівлі худоби... Не зважав на критику та самокритику» . Виїздна сесія облнарсуду, що відбулася 7-9 вересня у Чанькові, розглянувши справу «за контреволюційну агітацію, за шкідництво в колгоспі» засудили Олійника Якова до 10 років ув'язнення. [4.60].

Всі вони реабілітовані. Маркевич, Цюрик, Танасюк після відбуття строку в село не повернулись і про їхню долю нічого не відомо. Чекман Юхим, Олійник Яків повернувшись, ще довго працювали на різних роботах в колгоспі «Маяк».

«Піднесення» колективізації 1930 р співпало з новою хвилею розкуркулювання. У Чанькові виганяли людей з власних хат, забирали інвентар, худобу, пасіки, а селян висилали за межі України, як правило, цілими сім'ями. Бладинку-Кардаша Івана, наприклад, було вислано з дружиною і дітьми в Свердловську область, а будівлі, кузню, інвентар передано до колгоспу. Дмітрієв Дмитро з дружиною і дітьми будували Комсомольск-на-Амурі. Вони так і не повернулись в село. Веренчука Степана, Васильєва Андрія вигнали з власних хат, а майно і цінності, якими володіли сім'ї, були конфісковані на користь колгоспу. Факти ці непоодинокі.

Комісією Дунаєвецької Районної Ради народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих за необгрунтовані репресії, розкуркулення та адміністративні виселення станом на 4 квітня 1996 року розглянуто 1296 справ громадян, що потерпіли в роки сталінського терору. В цьому сішку було більше 10 осіб з Чанькова: Чекман Юхим, Цюрик Арсен, Танасюк Андрій, Бладика-Кардаш Іван, Васильєв Андрій, Веренчук Степан та інші.

1929 року два колгоспи були об'єднані в одне господарство і утворили сільськогосподарську артіль ім.Котовського. 1932 року після утворення областей і переходу на триступеневу адміністративно-територіальну систему, сільськогосподарська артіль входила до Дунаєвецького району Вінницької області, аз 1937 року - Кам'янець-Подільської області.

Переважання адміністративне -- репресованих методів колективізації та деякі інші негативні фактори спричинили на початку 30-х років кризу сільськогосподарського виробництва. У колективних господарствах спостерігався низький рівень трудової дисципліни, процвітала безвідповідальність. Однак головною причиною кризових явищ у сільському господарстві були адміністративно-командні методи керівництва колгоспами.

Згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року співробітниками УКДБ Хмельницької області завершено перегляд нових архівних кримінальних справ на колишніх жителів району, безпідставно репресованих у 30-40х роках та на початку 50-х років позасудовими органами. Разом з військовою прокуратурою Прикарпатського військового округу переглянуто також кримінальні справи щодо осіб, що постраждали від сталінських репресій в судовому порядку.

Жертвами репресій стали кращі представники молодої держави - робітники та селяни, працівники культури, господарчі кадри. Реабілітовано також ряд осіб, звинувачених у шпигунстві на «користь Польщі», за участь у так званій «контреволюційній організації».

Необхідно відзначити, що відновлення справедливості по відношенню до жертв трагічного періоду у вітчизняній історії було сприйнято як найважливіше державне завдання.

З метою відновлення соціальної та моральної справедливості у відношенні до жертв репресій Управління КДБ подало клопотання про увіковічнення пам'яті загиблих та встановлення пам'ятних знаків у місцях масових захоронень тих років, відзначення дня пам'яті репресованих.

Рідко якої сім'ї не зачепила кривава сокира тоталітаризму. Тому то з такою рішучістю ми заявляємо: подібне не повинно повторитись. Ніколи! Але оскільки ми не завжди вміємо робити правильні висновки з уроків історії, хочеться закінчити словами Юліуса Фучіка, великого людинолюба і великого громадянина ще і ще раз сказати: «Люди, будьте пильними! Сьогодні, завтра і завжди».

Людина живе доти, доки живе пам'ять про неї.


Список використаних джерел


1. Ленін В. І. ПЗТ т.36, ст. 503.

2. Держархів Хмельницької області

ФР – 6193 сп. 12, П – 4266 сп. 18, П – 4289 сп. 25, П – 4898 сп. 26.

3. Архів Хмельницького обласного управління СБУ

П 4760 Т. 2. ст. 245 – 289.

П 3580 Т 3. ст. 348 – 360.

П 4839 Т 5. ст. 389 – 450.

4. КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій ф пленумів ЦК (Політвидав). Київ. 1981. ст. 177, 194.

5. Дунаєвецький вісник № 75. 25 червня 1991 рік.

6. Дунаєвецький вісник № 80. 30 грудня 2000 рік.

7. В. С. Прокопчук, Т. Й. Ткач ( З порога смерті). Тези доповідей республіканської наукової конференції «Дунаївці їх роль і місце в історії Поділля». Дунаївці 1993.

8. Д. М. Волконов «Тріумф і трагедія» т. 1 ст. 463.

9. Сталінізм і Україна. Київ, 1998 ст. 50.

10. Дунаєвеччина очима дослідників. Кам‛янець – Подільський, 2003. ст.. 144-148.

11. Марян Красуцький. Репресовано безвинно. Хмельницький. 1992, ст.. 6, 7.

12. М. Вавричук. В. Горбатюк «Великий терор на Хмельниччині». Хмельницька міська літературна спілка «Поділля», 2004. ст. 9-14, ст. 93 – 97.

13. Спогади родичів Олійника Я. П.

14. Спогади родичів Квасневського В. С.

15. Спогади родичів Марчана М. М.

16. Спогади родичів Чорного О. І.

17. Спогади родичів Яцьківа І. М.


Додаток 1

№13

^ ОПЕРАТИВНЫЙ ПРИКАЗ

НАРОДНОГО КОМИССАРА ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СОЮЗА ССР.

№00447

Об операции по репрессированию бывших кулаков, уголовников и др.антисоветских элементов.

30 июля 1937 года. гор. Москва

Материалами следствия по делам антисоветских формирований уста­навливается, что в деревне осело значительное количество бывших кулаков, ранее репрессированных, скрывшихся от репрессий, бежавших из лагерей, ссылки и трудпоселков. Осело много в прошлом репрессированных церков­ников и сектантов, бывших активных участников антисоветских вооруженных выступлений. Остались почти нетронутыми в деревне значительные кадры антисоветских политических партий (эсеров, грузмеков, дашнаков, муссава-тистов, иттихадистов и др.), а также кадры бывших активных участников бандитских восстаний, белых, карателей, репатриантов и т.п.

Часть перечисленных выше элементов, уйдя из деревни в города, проникла на предприятия промышленности, транспорт и на строительства.

Кроме того, в деревне и городе до сих пор еще гнездятся значительные кадры уголовных преступников — скотоконокрадов, воров-рецидивистов, грабителей и др. отбывавших наказание, бежавших из мест заключения и скрывающихся от репрессий. Недостаточность борьбы с этими уголовными контингентами создала для них условия безнаказанности, способствующие их преступной деятельности.

Как установлено, все эти антисоветские элементы являются главными зачинщиками всякого рода антисоветских и диверсионных преступлений как в колхозах и совхозах, так и на транспорте и в некоторых областях промышленности.

Перед органами государственной безопасности стоит задача — самым беспощадным образом разгромить всю эту банду антисоветских элементов, защитить трудящийся советский народ от их контрреволюционных происков и, наконец, раз и навсегда покончить с их подлой подрывной работой против основ советского государства.

В соответствии с этим приказываю — с 5 августа 1937 года во всех республиках, краях и областях начать операцию по репрессированию бывших кулаков, активных антисоветских элементов и уголовников.

В Узбекской, Туркменской, Таджикской и Киргизской ССР операцию начать с 10 августа с.г., а в Дальневосточном и Красноярских краях и Восточно-Сибирской области — с 15-го августа с.г.

При организации и проведении операции руководствоваться следующим:

^ I. Контингенты, подлежащие репрессии.

1. Бывшие кулаки, вернувшиеся после отбытия наказания и продолжающие вести активную антисоветскую подрывную деятельность.

2. Бывшие кулаки, бежавшие из лагерей или трудпоселков, а также кулаки, скрывшиеся от раскулачивания, которые ведут антисоветскую деятельность.

3. Бывшие кулаки и социально опасные элементы, состоявшие в повстан­ческих, фашистских, террористических и бандитских формированиях, отбыв­шие наказание, скрывшиеся от репрессий или бежавшие из мест заключения и возобновившие свою преступную деятельность.

4. Члены антисоветских партий (эсеры, грузмеки, муссаватисты, иттихадисты и дашнаки), бывшие белые, жандармы, чиновники, каратели, бандиты, бандоспособники, переправщики, реэмигранты, скрывшиеся от репрессий, бежавшие из мест заключения и продолжающие вести активную антисоветскую деятельность.

5. Изобличенные следственными и проверенными агентурными материа­лами наиболее враждебные и активные участники ликвидируемых сейчас казачье-белогвардейских повстанческих организаций, фашистских, терро­ристических и шпионско-диверсионных контрреволюционных формирований.

Репрессированию подлежат также элементы этой категории, содержащиеся в данное время под стражей, следствие по делам которых закончено, но дела еще судебными органами не рассмотрены.

6. Наиболее активные антисоветские элементы из бывших кулаков, карателей, бандитов, белых, сектантских активистов, церковников и прочих, которые содержатся сейчас в тюрьмах, лагерях, трудовых поселках и колониях и продолжают вести там активную антисоветскую подрывную работу.

7.Уголовники (бандиты, грабители, воры, рецидивисты, контрабандисты-профессионалы, скотоконокрады), ведущие преступную деятельность и связанные с преступной средой.

Репрессированию подлежат также элементы этой категории, которые содержатся в данное время под стражей, следствие по делам которых закончено, но дела еще судебными органами не рассмотрены.

8. Уголовные элементы, находящиеся в лагерях и трудпоселках и ведущие в них преступную деятельность.

9. Репрессии подлежат все перечисленные выше контингенты, находящиеся в данный момент в деревне — в колхозах, совхозах, сельскохозяйственных предприятиях и в городе — на промышленных и торговых предприятиях, транспорте, в советских учреждениях и на строительстве.

^ II. О мерах наказания репрессируемым и количестве подлежащих репрессии.

1. Все репрессируемые кулаки, уголовники и др. антисоветские элементы разбиваются на две категории:

а) к первой категории относятся все наиболее враждебные из перечисленных выше элементов. Они подлежат немедленному аресту и, по рассмот­рении их дел на тройках, — расстрелу.

б) ко второй категории относятся все остальные менее активные, но все же враждебные элементы. Они подлежат аресту и заключению в лагеря на срок от 8 до 10 лет, а наиболее злостные и социально опасные из них — заключению на те же сроки в тюрьмы по определению тройки.

2. Согласно представленным учетным данным Наркомами республиканских НКВД и начальниками краевых и областных управлений НКВД утверждается следующее количество подлежащих репрессии: Украинская ССР







по 1 кат

по 2 кат

Всего

1

2

3

4

5

6

7

8

Харьковская область Киевская область Винницкая область Донецкая область Одесская область Днепропетровская область Черниговская область Молдавская АССР

1500

2000

1000

1000

1000

1000

300

200

4000

3500

3000

3000

3500

2000

1300

500

5500

5500

4000

4000

4500

3000

1600

700


следующая страница >>